- Деталі
Опис ікони: Автор невідомий. Картина «Ісус Христос». Середина XХ ст. Картон, олія. 77 х 59. Зберігається у фондах Музею мистецтв Прикарпаття
Про почитання ікон Пресвятого Серця Христового у західноєвропейській культурі сказано надзвичайного багато. Вже починаючи з XIII ст. такі великі мислителі католицької думки як св. Бернард чи св. Бонавентура у своїх контемплятивних богословських роздумах переживають пасіонарність Христа. Саме так поступово на Заході розвивається культ «Ран Христових» та інші, на перший погляд, не зрозумілі для православного Сходу культи, такі як «Серце Христове», запроваджене у католицизмі в ХVII ст. після візій французької монахині св. Марії-Маргарити Алякок.
Сьогодні модно стало говорити про те, що для нашої Київської традиції є чужою західноєвропейська культура, вирощена на естетичних вподобаннях Ренесансу, Бароко і Класицизму, де в мистецтві так шанується Тіло і Кров Христа. Цьому, як мінімум, суперечать прекрасні поетичні слова всіма нам відомого тропаря шостого гласа, який звучить у храмах під час недільного Богослужіння: «…і стояла Марія у гробі, * шукаючи пречистого Тіла Твого…». Ці слова складено, правдоподібно, на початку VII ст., а в VIII ст. відредаговано і доповнено св. Йоаном Дамаскіним – відомим богословом і апологетом Церкви, роздуми якого лягли в основу догмату про іконопочитання. Сам догмат остаточно був встановлений після ІХ ст., а також і сама практика поклоніння святим іконам прийшла на католицький Захід. Згідно з догматом шістдесяти семи святих отець сьомого Вселенського Собору, Нікейського (787 р.): «честь, що віддається образу, переходить до Первообразного, і той, хто вклоняється іконі, вклоняється зображеному на ній». Слід зауважити, що соборові отці в мистецьку царину не входили. Тільки дораджували, щоб Христа більше ніколи не зображали як символ чи алегорію, бо Він – правдивий Бог і правдива людина, як назвав Оріген – «Богочоловік».
А з іншої сторони, чи бува не перегукується культ Божого Тіла, його Святої Крові і Зболілого Серця із культом покладання святого образу-плащаниці у Великий Четвер перед Пасхою, коли ми приходимо з поцілунком і покаянням перед Спасителем, який з любові видав Себе за нас… Більше того, навіть наш Октоїх виданий в Почаєві 1775 р. – богослужбова книга Православної Церкви, яка містить в собі чинопослідування вечірні, повечір’я та інших відправ – має надзвичайно зворушливі вислови про атрибути страждання Христового (спис, що пробив Серце Спасителя).
Звідси випливає, що для Київської традиції добре розпрацьовані богословські та мистецькі західні засади не були чужими, вони пристосовувалися до нашого русько-візантійського (українського) обряду. А як зазначає Ю. Катрій у знаменитій книзі «Пізнай свій обряд»: «Богослуження нашої Східної Церкви відзначаються глибоким культом Божої Любові і Милосердя. Відправи середи і п’ятниці повні сердечного почитання і пієтизму до хресного дерева, Христових мук, ран та Його пробитого боку» та ін. Особливо на стихирах вівторка четвертого гласа молимося: «Оспівуємо Твої страждання, Владико Христе, хрест, копіє і тростину, губку і цвяхи, бичування, багряницю і вінець з терня, оплювання і насмішки, що їх Ти добровільно перетерпів». Подібний текст знаходимо і на вечірні восьмого гласа у вівторок.
Зрештою всі великі церковні празники як й знамениті іконографічні сюжети беруть початок на Сході. У своїй двадцятій гомілії «доктор євхаристії» св. Іван Золотоустий згадує про Серце Христове яке ним сприймалося як символ Божої любові. Більше того Сам Господь нам подає уроки зі школи «як правильно виховувати своє серце»: «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем» (Мт. 11: 29).
В іконописній традиції УГКЦ зустрічається безліч ікон і статуй із сюжетом на тему «Христа-Царя» чи «Серця Христового». Звісно, вони мають римо-католицьке походження, але протягом декількох століть вони «прижилися» і стали східними, бо не суперечать вченню Замойського (1720) та Львівського (1891) синодів. Беручи до уваги думки відомого літургіста ХХ ст. француза Жана Франсуа Жозефа Шарона, який заявляв, що набожності, перейняті із Заходу від римо-католицькиої традиції, якщо підтримують східно-християнський дух, то їх треба дозволити не лише приватно, але також публічно, а в деяких випадках треба їх поручити, якщо відповідають правдивій потребі народу і мають збережені східні форми культу. Виходячи з вище сказаного, іконографія «Серця Христового» не суперечить духу нашої традиції, незважаючи на всі літургійного-обрядові та богословські розбіжності між ультра-радикально налаштованими «таборами».
З культурознавчої і мистецької сторін, такі ікони і статуї прижилися в Україні саме завдяки інтенсивним зв’язкам укаїнських православних і греко-католицьких ікономалярів (і, певна річ, їхніх церковних наставників) з римо-католицьким сакральним мистецтвом. На відміну від греків і московитів (т.зв. «русскіх»), в українців ніколи не було ненависті й навіть упередження до високопрофесійного мистецтва західноєвропейських майстрів, які працювали для оформлення храмів Римо-Католицької Церкви. Навпаки, багато українців здобули чудову мистецьку освіту в Римі, Венеції, Флоренсії. Ікони «Христа-Царя», «Царя-Царів», «Серця Христвого» та ін. були і є цікаві тим, що в них прекрасно використані кольори, які св. Діонізій Ареопагіт рекомендував малярам: золото – виглядає справжнім золотом, пурпур – виглядає справжнім пурпуром, – і так усі барви.
В українській культурі високопрофесійне (академічне) письмо тісно пов’язане з народним іконописом. Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Найяскравіше вони виявилися в традиційному іконописі. У фондовій збірці Музею мистецтв Прикарпаття знаходиться одна із таких робіт іконо-картина середини ХХ ст. невідомого автора «Ісус Христос». Детальний опис роботи зробила працівниця музею Маник Тетяна. У науково-уніфікованому паспорті зазначено, що ікона прямокутної форми вертикального формату виконана в народному стилі. Вважаю, що таке малярство можна віднести до стилю, який би я назвав «християнським сентименталізмом» − своєрідний напрямок контрраціонального характеру, що апелює до сентиментальних глибоко християнських почуттів віруючої в Бога людини.
Облачення Христа – пурпуровий хітон і зелений гіматій поверх нього, чимось нагадує одяг латинського священника але з традиційною саме для Сходу колірною символікою. Краї гіматія оздоблені неширокими смужками українського орнаменту, елементи якого намальовані жовтим, білим, голубим і рожевим кольорами.
Композиційно Спас зображений за канонічним зразком «Христа-Пантократора» IV-VI ст. Таке зображення Ісуса є дуже величним. Христос перед молільником постає вродливим чоловіком. Голова Христа злегка нахилена вправо. Обличчя обрамлене довгим темно-коричневим волоссям, яке спадає на плечі, і такого ж кольору короткою бородою і вусами. В Ісуса овальне обличчя, тонкий прямий ніс, рожеві міцно стиснуті губи, чорні брови, голубі очі, погляд яких звернений на глядача. Навколо голови – німб жовтого кольору.
Зображення Спасителя вродливим критикували послідовники Григорія Палами. Давні візантійці старалися відгородити ікону від усієї земної краси. А це є проти правди; а правда в тому, що усі ранні свідчення є ті, що Ісус «найкращий серед людських синів». Католицький світ дав українцям ключ для правдивого зображання Ісуса Христа – всупереч грецьким псевдоканонам. Народний ізограф, який малював цю картину, в силу свого хисту і професійних навичок, старався вдало передати Божу любов через досконалий образ Христа: конструктивно намагався побудувати живу форму голови і тулуба, виявити рух і характерні пропорції, зв’язати деталі з цілим, узагальнити (довести) зображення до тональної єдності, до пластичної виразності та ін.
Центром ікони є закривавлене і обвите у терновий вінець Серце Ісуса – символ Його святої любові і милосердя до грішників. Над Серцем червоним кольором намальовано вогонь, а над ним – чорний хрест як атрибут і символ Божих мук. Серце обрамлено жовтим німбом з промінням – це «чистої води» західна манера як правильно зобразити Господню проникливість до зраненого людського серця гордістю, заздрістю, гнівом та іншими пороками.
Обидві руки Спасителя підняті до грудей і вказують на Серце. Руки Христа мають ромбоподібні червоні рани від ржавих цвяхів. Такі композиційні особливості перегукуються з іконографічним типом «Ecce Homo/Ось Людина» де теж зустрічається надмірна пасіонарність Богочоловіка.
Вагоме значення в трактуванні образу має навколишня ситуація, фон. В даній композиції Христос зображений на голубому тлі. Хоча фахівці Середньовіччя рекомендували зображати святих на золотистому полі, який служить алегорією Раю. Проте в цьому випадку голубі барви «відповідають» Небесній тверді. Оригінальністю художнього вирішення цієї релігійної картини служать білі, що нагадують ромашки і конвалії, і темно-рожеві квіти з зеленим листям у вигляді вінка. На Русі ромашки завжди символізували природну красу. І це не просто краса – це естетика Божого Серця – «Найпрекраснішого серед синів Людських».
Отже, само собою зрозуміло, що здорова логіка і правдива духовність ніколи не будуть сходити на манівці і сторони «мистецько-теологічних крайностей». Бо, за словами Блаженного Священномученика Кир Григорія Хомишина, Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа однаково все людство світу зневажає, перепрошує, кається і любить як на православному Сході так і на католицькому Заході. Тому нехай Пресвяте Серце Ісуса стане фундаментом нашої віри в Бога живого, надії на прощення та запорукою радісного життя у Вічності…
