Західні естетичні прояви в іконах з колекції Музею Мистецтв Прикарпаття

Сьогодні українське іконографічне мистецтво переживає час свого нового відродження та духовного оновлення; українське церковне мистецтво в XXI столітті повинно прагнути віднайти своє давнє містично-сакральне коріння яке тяжіє до правдивого пізнання Бога, Який завжди живе і є прославлений у серцях та душах українського народу. Автор допису - о. Віталій Козінчук - доктор філософії за спеціальністю «Богослов’я», член Національної спілки художників України, провідний науковий співробітник Музею мистецтв Прикарпаття, декан гуманітарного факультету Івано-Франківського Богословського Університету.

Через пізнання Бога українська людина щиро і назавжди полюбила Бога. І з самого початку життя у Христі і з Христом українська людина бажала, щоб її любов до Бога виражалася по-перше через євангельську любов Ісуса Христа, по-друге через образ, який випромінював доброту, ласку і любов. Ікону, яку хотів мати перед своїми очима українець, не повинна наганяти страх, не повинна бути суворою, страшною: з очей, з кожної риси обличчя святого повинна випромінюватись любов, а значить спонука й заохота до щирої молитви.

Краса врятує світ – казали й писали мудреці в різні віки на Заході Європи. Відданість українців красі була не останньою серед спонук зректися міфічного язичництва й віддатися розумом, серцем, усім єством істині, любові, красі християнської релігії. Саме тому вибір українців після XVI ст. був спрямований на західноєвропейське малярство з його естетичними ідеалами.

Вмістилищем, де зберігаються ікони з явними європейськими вподобаннями, став Музей мистецтв Прикарпаття – визначний культурно-мистецький центр Прикарпаття. Відкриті для популяризації фонди музею дають добру нагоду фахівцям для системного вивчення зібраних тут ікон із явним західноєвропейським естетичним впливом.

Рис. 01. Барокова школа. Ікона «Ecce Homo». XVII (?) ст. Полотно, олія. 71х55. Зберігається в постійній експозиції Музею мистецтв Прикарпаття

У XVIII столітті в українській іконі з’являються сюжети, запозичені у майстрів західноєвропейського мистецтва, як, наприклад, іконографічна сцена «Ecce Homo» яка походить із римо-католицького середовища. Цей сюжет був поширений також в українській гравюрі та гаптуванні. Іконографія має декілька варіантів, хоча її відмінності стосуються окремих деталей, як це демонструють дві ікони з музейної колекції Музею мистецтв Прикарпаття. Якщо одна із них несе виразний відгомін малярства італійської Болонської школи (зокрема, кількох образів майстра Guido Reni), то автор іншої інтерпретує її в традиціях елегантного барокового малярства.

У XVIII і ХІХ століттях в Україні працює чимало італійців – архітекторів, мистців, тому розвивається тяжіння до італійського сакрального мистецтва розмаїтих сюжетів. Набувають популярності євангельські картини та ікони усталених сюжетів. Появляється низка образів Пресвятої Богородиці як Мадонни, ілюстративні сюжети зі святих Євангелій про земне життя Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, його чуда. Таким чином, сюжет про «Воскресіння над Гробницею» − стовідсотково відповідає ренесансній і бароковій іконі Західної Європи. Яскравим прикладом такого західноєвропейського письма є ікона вівтаря «Воскресіння Христа з атрибутами страстей». в. Антона Залуського (1847 р.).

Рис. 02. Зулуський Антон. Ікона вівтаря «Воскресіння Христа з атрибутами страстей». 1847 р. Полотно, олія. 153х81. Зберігається в постійній експозиції Музею мистецтв Прикарпаття

«Воскресіння Христа з атрибутами страстей» – шедевр галицького академізму з латинськими вкрапленнями. Образ написано згідно з кращими традиціями європейського сакрального живопису. За ілюстративною природою твір А. Залуського цікавий своєю непритаманністю візантійському класичному іконографічному сюжетові про Воскресіння Христа. Автор «наділяє» воскреслого Христа досконалими фізичними даними ― це натяк на довершеність Ісуса як Богочоловіка, в якому немає місця химерному чи якійсь ваді. Особливо ретельно художник прописав обличчя Спасителя за ознаками ренесансно-барокового прототипу. Гармонійно доповнюють сюжет символи страждань Божого Сина та широкі надписи донаторів.

Рис. 03. Автор невідомий. Ікона «Богородиця з дитям». XIX ст. Дерево, левкас, золочення, олія. 90х62. Зберігається у фондах Музею мистецтв Прикарпаття

Не менш цікавим є іконний твір з фондової збірки музею «Богородиця з дитям» (XIX ст.). Така іконографічна композиція найпопулярніша в усьому світі. Вона бере свої початки ще з далекого катакомбного палеохристиянського періоду. Згідно з неписаною традицією, саме євангеліст Лука був першим в історії світового мистецтва, хто намалював Діву Марію, яка на руках тримає Спаса-Еммануїла. Нині ця ікона носить назву «Salus Populi Romani» («Спасіння римського народу») – це головний чудотворний образ Богородиці з Дитям у Римі.

Запропонована з фондової збірки Музею мистецтв Прикарпаття ікона належить до нових композиційних та ідейно-естетичних західноєвропейських тенденцій ХІХ ст. Становлення стилю академізм в цьому мистецькому творі супроводжується впровадженням емоційного стану персонажів. Активне почуття любові, радості і водночас здивування наближає ікону «Богородиця з дитям» до жанру психологічного портрета, а тому позбавляє її ознак непорушного стояння і безстрастності.

Рис. 04. Автор невідомий. Бойківська школа народного іконопису. Ікона «Різдво Христове». XVIII ст. Дерево, левкас, темпера, олія, сріблення. 102,5х71. Зберігається у фондах Музею мистецтв Прикарпаття

До теми «мати–дитина» із західним забарвленням відносимо ікону Бойківської школи народного іконопису «Різдво Христове» (XVIII ст.). Народження Месії – це неймовірна радість і одне з найбільших свят в історії людства. На іконі «Різдва…» з фондової збірки Музею мистецтв Прикарпаття замість темної печери, з виснаженою після пологів Богородицею на її фоні, народний майстер намалював звичайні ясла і стайню які й донині можна зустріти практично в кожному селі Прикарпаття. Всю ікону наповняє нетипове для візантійської стилістики карпатське забарвлення. Так зображати природу було прийнято у Франції, Італії, Нідерландах та ін. Кваліфікований мистецтвознавець Віктор Мельник припускав, що ікону було створено у середовищі риботоцьких майстрів. Обличчя Богородиці, Йосифа й пастухів лагідні, умиротворені, простежуються елементи радості. Такий процес в ікономалярстві називається «європеїзація» обличчя. Особливо Діва Марія наче «промовляє» до молільника з ікони, щоб кожен відкинув будь-які тривоги, бо Син Божий народився, Христос прийшов на Землю.

Рис. 05. Автор невідомий. Ікона «Христос – лоза виноградна». XIX ст. Дерево, левкас, темпера, олія. 78 х57,5. Зберігається в постійній експозиції Музею мистецтв Прикарпаття

Особливої уваги заслуговує і так звана «виноградна тематика» в українському сакральному мистецтві нового часу. Ікона з постійної експозиції «Христос – лоза виноградна» (XIX ст.) – це тематичний символічно-алегоричний образ Христа з виноградною лозою у вітчизняному сакральному мистецтві. Він особливо популяризується після запровадження празника Пресвятої Євхаристії постановами Замойського Синоду (1720 р.). З цього часу це свято відзначається щорічно. Ікона вівтарного типу «Христос – лоза виноградна» датується першою половиною ХІХ ст. Цей покутський образ походить з околиць Обертина. Вичавлений Ісусом до потира сік натякає глядачеві на безкровну жертву Творця. Подібні сюжети знаходяться серед голандських і німецьких гравюр XV-XVI ст.

Рис. 06. Автор невідомий. Ікона «Свята Маргарита». XV ст. Дерево, паволока, левкас, темпера, золото, 68х31,5. Зберігається в постійній експозиції Музею мистецтв Прикарпаття

Родзинкою постійної експозиції Музею мистецтв Прикарпаття є ікона «Свята Маргарита»(XV ст.) – це один з найдавніших мистецьких творів на Західній Україні. Живописну роботу відносимо до Краківської (Малопольської) школи цехового малярства XV–XVI ст. Правдоподібно, що образ був написаний в 60-их роках XV ст. Ікона «Свята Маргарита» є фрагментом готичного вівтаря-складня з руховими стулками. З історії відомо, що Маргарита – велика антіохійська свята, вона віддала своє життя за Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа. Свята Маргатита (Марина) була надзвичайно спокійною дитиною і від малку прагнула до святості.

В основу іконографії покладені апокрифічні «золоті легенди» про святу Маргариту. Одна із таких легенд про святу розповідає, що Маргариту кинули в пащу сатани в образі дракона, але так як в руках у неї завжди був при собі животворний хрест, в шлунку у дракона виникла нестерпна біль, і потвора викинула її цілою і неушкодженою. Іконописна манера і техніка даного художнього твору одразу натякає на краківський осередок малярства другої половини XV ст.: надзвичайно вишуканий аристократичний з ліричним забарвленням образ святої, його золотисте декорування загального тла з мотивами виноградних грон – все це незвичайне західноєвропейське естетичне явище у сакральному мистецтві останнього століття Середньовіччя.

Рис. 07. Автор невідомий. Ікона «Святий Миколай». XVIII ст. Дерево, золочення, темпера, олія. 78,5х56,5. Зберігається у фондах Музею мистецтв Прикарпаття

В українському сакральному мистецтві XVIII–ХІХ ст. появляється тенденція зображати небожителів портретного європейського зразка, наприклад, «Святий Миколай» (XVIII ст.). Святий Миколай – один з найбільш шанованих святих в усьому світі. Ікони з ликом цього святого знаходяться в кожному селі та місті. Риси західноєвропейського бароко XVII−XVIII ст. виявилися в різних жанрах малярства, але справжнім феноменом є застосування стилю в іконах. Більше того, барокова ікона дає найдосконаліший взірець стилю, бо вже за самою своєю теологічною природою вона не мала б прийняти невластивих запозичень, надмірностей чи впливів.

Хоча іконографія «Святого Миколая» класично-візантійська, проте лик святого змальований зі старих українських зразків як це було прийнято робити на Заході. Композиційно ікона побудована за зразками поданими у грецьких правильниках іконописання – т. зв. «Єрмініях». Сюжет є виявом глибокого аскетизму. Сам образ, різьблене тло ікони й добротна рама стилістично оформлені за зразками кращих сакральних творів золотої доби європейського бароко. Ікона характерна дивовижною помірністю руху, масивності, напруги, контрасту і декоративності.

Рис. 08. Автор невідомий. Войнилівсько-болохівський іконописний осередок XVII ст. Ікона «Спас у славі». Друга половина XVII ст. Дерево, різьба, левкас, темпера, олія, сріблення. 121,5 Х 94,5 Х 9. Зберігається у фондах Музею мистецтв Прикарпаття

Переймаючи латинські образи, українці перемінювали їх на взір «по-своєму», додавали народні фольклорні мотиви. Фольклорна ікона войнилівсько-болохівського мистецького осередку «Спас у славі» другої половини XVII ст. має незвичні для візантійського стилю іконографічні умовності. З естетичної точки зору мистецький твір зорієнтований на європейський (не азійський) типаж з довільною системою кольорів, які мають, замість символічного, декоративне значення. Запропонований на огляд сакральний твір багатий на прадавні українські символи. Народний іконний майстер, очевидно, не знав добре іконописних канонів, а тому старався зобразити все те що є найкращим серед живої природи. Тим самим продемонстрував красу рідного краю. Народні богомази, як правило, вкладали в сакральний живопис свої характерні елементи і їх пояснювали. Наприклад: дуб – символ довголіття та мужності, барвінок – означає вічність, а калина – це радість, кохання, щаслива сім’я, тощо.

Отже, всі ці вище запропоновані нововведення в іконах з колекції Музею мистецтв Прикарпаття приписувалися впливові на Україну західноєвропейського католицького мистецтва, що трактувалося як чисто ілюстративне. Поступовий відхід українських ікон від давніх візантійських приписів спостерігається в ділянках колориту та трактування простору на іконах. Візантійські правила, розроблені не на соборах, а в середовищі самодіяльних богословів та аскетів-ісихастів посилювали заборони на найменші деталі в іконах, які можуть викликати відчування тілесних змилувань і насолод. Усьому так званому «тварному», тобто тому, що оточує людину на землі, оголошувалася війна. Краса у творах мистецтва Середньовіччя не тільки заперечувалася, але вважалася гріхом. Після Замойського синоду 1720 року для української ікони відкритий вільний шлях до саморозвитку й вдосконалення. Призабуті православні іконографічні традиції УГКЦ з її західноєвропейськими мистецькими відтінками слід відроджувати. Завданням для мистецького і духовного згромадження України є самостійно підтримувати і розвивати християнську художню полікультурність побудовану на естетичному симбіозі християнського Сходу і Заходу, що вдало вилилась на тлі вітчизняної ікономалярської справи так яскраво представленої в збірці образів з Музею мистецтв Прикарпаття.