- Деталі
У минулому досягнення певного віку говорило, що людина вже зріла і може зробити кроки у доросле життя. Тепер, на жаль, це не так, адже можна зустріти 30, а навіть 40-річних, які поводять себе, як діти. Що може свідчити про незрілість людини?
Нарсицизм…
Пам’ятаєте давньогрецьку легенду про Нарциса, який любив милуватися своєю вродою у відображені води? Та нині все набагато складніше, адже навіщо робити це наодинці, якщо про себе «неповторного» можна розповісти цілому світові за допомогою соціальних мереж. І таких не бракує, як серед одружених, так і серед священиків і черниць. Вони щодня закидають в інформаційний простір тисячі фотографій і постів про кожну мить свого життя. Щодня пишуть провокативні речі, щоби про них пам’ятали. Або роблять селфі навіть із ризиком для життя і все для того, щоб залишатися у центрі уваги, щоби хтось помітив це і головне оцінив… Насправді така поведінка більш притаманна підліткам, які у момент дорослішання потребують підтримки і схвалення від батьків, але аж ніяк не для дорослих чоловіків і жінок, які мають дітей або перебувають у монастирі. Потреба схвалення чи навіть звичайних лайків стає справжнім наркотиком.
Перфекціонізм
Незрілі люди зазвичай прагнуть ідеальних розв’язань. Якщо родина — то дружина і діти мають бути ідеальні, якщо монастир — то всі без винятку святі, якщо життя – то без проблем… Вони швидко захоплюються якоюсь дійсністю, людиною чи ідеєю. А потім так само швидко нею розчаровуються і шукають собі іншу. Або зневірюються у всіх і всьому. Проте життя – це не суцільний happy end, тим більше духовне…
Тут присутнє все: і піднесення, і падіння, успіхи і невдачі, сміх і сльози. У цьому полягає його цінність, адже навіть найгірша ситуація може стати найкращим досвідом. Перфекціонізм або прагнення робити все досконало випливає, по-перше, з нашої чисто людської гордині, а по-друге, з дитячого его, щоби все було по-моєму, як я хочу, а також зі страху перед помилками та невдачами. Насправді те, що ідеальне у наших очах, далеко не завжди таким є. А те, що діється не по-нашому, говорить, що ми — не боги і світ не обертається навколо нас. Бути дорослим — це бути передусім реалістом, а не мрійником. Сприймати дійсність і самого себе таким, як це є насправді, з усіма перевагами і недоліками. Це не означає – не прагнути більшого, але розуміти, що є речі, які нам не під силу. Ми – не Спасителі світу, не повинні всюди вставляти свої коментарі і перебільшувати свою роль. Бо часто з цього випливає неприродна активність: коли ми намагаємося бути завжди і всюди у всіх на виду, а занедбуємо свої безпосередні обов’язки. Дехто у цьому бачить ревність у обов’язках, але надмірна рухливість без осмислення своїх дій – це гра, а не служіння чи поведінка дорослого.
Емоційна нестабільність
Наші почуття і емоції є Божим даром, який допомагає висловити наш внутрішній світ. З часом ми вчимося їх контролювати, адже не все, що у нас на серці, варто знати всім. Натомість незріла людина не вміє керувати своїм внутрішнім станом. Вона часто впадає у розпач чи поводиться невідповідно до свого віку. І тут йдеться не про холериків, сангвініків чи флегматиків. А про те, що за допомогою почуттів ці люди намагаються маніпулювати своїм оточенням, викликати у них почуття жалю чи співчуття. Це один із найголовніших прийомів малих дітей: через плач привернути до себе увагу і змусити виконувати свою волю. Не завжди незрілі люди роблять це свідомо. Дуже часто – це звичка, яку ще не переросли.
Страх перед відповідальністю Думаю, що це одна з найбільших проблем сучасної молоді. Вона боїться брати відповідальність за своє життя. Має страх перед шлюбом, родиною, дітьми.. Намагається жити виключно у своє задоволення, не приймаючи наслідки своїх дій. Правду кажучи, у цьому є ще негативний наслідок комуністичного режиму, коли нашим батькам прищеплювали не виділятися з натовпу, не проявляти ініціативу, очікувати вказівок від партії. І вони підсвідомо передавали цей менталітет своїм дітям: тривали їх у покорі, робили все за них, оберігали від неприємностей, бо «ще настраждається». І у результаті діти виростали, немов би паралізованими у діях, адже й так все зроблять мати і батько або з почуттям, що я ще не готовий до дорослого життя. Тому їм набагато краще поводитися, як діти, вести гедоністичний спосіб життя і не думати про наслідки.
Люди, які бояться відповідальності, просто не усвідомили свого потенціалу і на що вони здатні.
Безвідповідальність у поєднанні зі страхом перед помилками робить з людини незрілий «фрукт», який ніколи так і не достигне.
Неперерізана «духовна пуповина»
Коли сокіл стає готовим до вільного польоту? Звісно, коли покидає батьківське гніздо. Так само з людьми – ми стаємо самостійними, коли обриваємо духовну пуповину з нашими батьками, розуміємо, що ми вже дорослі, хоча для них завжди будемо дітьми. І для цього є підлітковий вік, коли виникає стільки непорозумінь і труднощів у відносинах дітей і дорослих. Проте це криза зросту, яка свідчить не про брак любові підлітків до їхніх батьків, а про те, що вони перестають себе з ними ототожнювати і починають думати інакше. Часто у неповних сім’ях, коли виховує одна лише мати або бабуся, ця пуповина залишається не перерізаною. Адже це роль чоловіка – бути певною противагою, яка відриває дітей від материнських грудей. І жінці легше пережити емоційний розрив із дитиною, коли поряд є чоловіча рука. Вона розуміє, що живе не стільки для дітей, як для чоловіка. Коли ж духовний зв’язок між матір’ю і дитиною не розірваний – це викликає величезне страждання, передусім для самої дитини. Цей зв’язок буває настільки сильним, що молодий юнак може відчувати себе старою людиною, емоційним пенсіонером і навіть відчувати наближення власної смерті. Іноді «мамині синки» не здатні створити свою сім’ю.
Адже відомо яка жінка є головною і єдиною у їхньому житті. Навіть будучи священиками, такі люди не здатні відірватися від маминою сукні і постійно возять її з собою і прислухаються до неї більше, ніж до своїх настоятелів.
Коли ж духовний зв’язок між матір’ю і дитиною не розірваний – це викликає величезне страждання, передусім для самої дитини. Цей зв’язок буває настільки сильним, що молодий юнак може відчувати себе старою людиною, емоційним пенсіонером і навіть відчувати наближення власної смерті. Іноді «мамині синки» не здатні створити свою сім’ю. Адже відомо яка жінка є головною і єдиною у їхньому житті. Навіть будучи священиками, такі люди не здатні відірватися від маминою сукні і постійно возять її з собою і прислухаються до неї більше, ніж до своїх настоятелів.
І тому кожний із нас має пережити досвід Авраама, коли Бог вимагає принести своїх дітей у жертву Йому. Не означає вбити, а віддати під Його опіку, бо діти – це не наша власність, а таланти, які Бог доручає нам, очікуючи десятикратний прибуток.
Такого досвіду потребував й Ісаак, якому було добре на колінах у батька, але Бог знав, що духовна пуповина його задушить, тому наказав Авраамові вбити сина, щоби він міг жити своїм життям. Раджу кожному з вас піти у ліс і подивитися на дерева, які ростуть у тіні рослинних «батьків». Вони кволі і жадібні сонячного світла та вологи, хоча і покровителі захищають їх від бурі і вітру.
Кожна людина має народитися з води у материнському лоні і духа, коли обріже свій зв’язок і усвідомить, що тепер вона самостійна.
Джерело: CREDO
