- Деталі
У 154-у річницю з дня народження Єпископа Григорія Хомишина, ділимося унікальними подіями з життя Блаженного. Унікальними матеріалами про душпастирювання Владики поділився докторант Теологічного факультету Інсбруцького Університету Леопольда та Франца (Австрія) – Ігор Гінда.
Душпастирське служіння
21 лютого 1899 року відбувся захист о. Григорія Хомишина, після якого вже як доктор богослов’я він повернувся до Галичини та розпочав працю катехита при школі Адама Міцкевича та заразом сотрудника в катедрі у Станіславові. Після недовгої праці був скерований до Коломиї, де завданням постала боротьба з русофільськими поглядами серед населення. Саме в Коломиї Хомишин здобув собі авторитет ревного проповідника.
У 1902 році о. др. Григорій Хомишин здобув нову номінацію, а саме ректора Львівської Духовної Семінарії, яку за спогадами сучасників початково сприймав неохоче. На зустрічі з митрополитом Шептицьким він сказав: «Я не буду перечити Вашій волі, але побоююсь, що семінаристи після першого місяця викинуть мене із духовного семінарії». Митрополит відповів: «Я вірю в Божу поміч, у Вашу терпеливість і в те, що ви до цього надаєтесь». Однак, не вдалось о. Хомишину надовго затриматись у Львові, бо вже 16 квітня 1904 року був номінований, а 6 травня хіротонізований у Львові на єпископа. Інтронізація в Станіславові відбулась 19 червня 1904 року [1].
Важливо зазначити, що чотири роки відбувалися важкі перемовини, хто мав би очолити Станіславівську кафедру, так як польська сторона мала свого кандидата, русофіли висували свого, а митрополит Андрей бажав бачити саме о. ректора Хомишина, що й увінчалось успіхом. Розпочинаючи своє служіння як єпископ, владика Хомишин здійснив понад 150 одно- та двотижневих парафіяльних місій, плоди яких ми відчуваємо по сьогодні. Крім цього будувались храми, запрошувались та засновувались нові монаші згромадження, суттєво розвивалась економіка єпархії, доказом чого може свідчити двохмільйонний капітал Станіславівської єпархії в українському Земельному Банку, що на той час діяв у Львові. Один з таких численних храмів знаходиться в місцевості Маріямпіль Галицького району, на будівництво якого владика Хомишин особисто пожертвував 20 тис. золотих. Зараз в Маріямполі щорічно відбувається родинна проща. Заснування громадських рухів та організацій таких як «Українська християнська організація» (1925), «Скала» (1934), редакції газет «Нова Зоря» (1926) та «Правда» (1927) та підтримка вже існуючих «Просвіта» та «Рідна Школа» були проявом завзятості та наполегливості під гаслом «рехристиянізація суспільства»[2].
У відозві про пресу з 1931 року владика писав: «Якщо Святе Письмо проповідує якусь правду, але «Times» напише щось протилежне, то з 510 читачів, 500 вірять «Times» (…). Вона (преса) може виховувати святих, але також й представляти кримінал. Вона може захищати релігію та мораль, але водночас може висміяти, понизити й змішати з болотом святі речі. Подиву гідне, але вона фактично має владу над людським мисленням». Станіславівський владика залишив по собі також велику літературну спадщину: численні пастирські послання, відозви, мемуари та, між іншим, такі напрацювання як «Українська проблема», «Парафіяльна місія» та «Набоженьство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа».
Попри масштабну релігійно-церковну та соціально-просвітницьку діяльність Станіславівського єпископа, яка на загал є відомою, наприклад вартим уваги є його уважне ставлення до жінок, про яких він писав: «Наука та досвід вказують на те, що потуга народу лежить в свідомій та сильній жінці. Жінка — корінь, з якого виростає історія народу. Однак, справжню ідентичність жінці може відкрити та надати невіста Христова, діяльність якої походить із надприродних мотивів, а саме з жертви та самопосвяти»[3]. Тим самим він підкреслював важливість жіночих монастирів у єпархії. Особливо піклувався владика про вдовиць священиків, для яких був створений відповідний грошовий фонд.
Григорій Хомишин зі свідчень Дмитра Прідуна напередодні Другої Світової Війни передчував тяжку долю народу та Церкви. На Різдво, 1939 р. після урочистої літургії в захристії він сказав: «Я про це ще нікому не казав, але тепер Вам, Отці, і Вам, Пане Професоре, скажу: я мав передучора видіння і знаю, що рік цей почне серію трагічних літ у нашій історії. Восени прийдуть до нас більшовики. Багато із наших людей біде тинятися по великих просторах страшної совєтської держави, хоч цього разу лихо не буде ще загальне – це буде тільки малий вступ до майбутнього лихоліття»[4]. Його слова були пророчими. Разом з іншими владиками УГКЦ також було арештовано Григорія Хомишина. Через те, що радянська влада побоювалася, що станіславівський єпископ уникатиме слідства, 11 квітня 1945 його було піддано арешту, a 12-го здійснено ретельний обшук, в результаті якого було здійснено опис всього майна, яке після проголошення вироку було конфісковано. Між іншим: 1100 томів різної літератури, 50 образів, 6 нагрудних хрестів із цінного металу, також порцелянові та срібні вироби. Згідно з спорядженого акту цінні речі були передані на збереження до Станіславівського обласного відділення КГБ, а пізніше передані до Львова. Зі спогадів очевидців багато літератури було спалено на подвір’ї резиденції в день арешту, що також підтверджують матеріали слідства, де вказано число: 416 примірників. При цьому агенти КГБ аргументували, що начебто даний матеріал не мав жодного зв’язку із справою слідства[5]. До того, згадується 6 написаних заповітів владики Хомишина, які були конфісковані до справи слідства, як рівно ж чотири рукописи владики, один з яких було згадано на початку[6]. Спершу його було відправлено до Львова, а потім до Лук’янівської в’язниці у Києві, де він після фізичних та психічних тортур помер 28 грудня 1945 року.
Тіло єпископа похоронили православні сестри на одному з кладовищ неподалік від в’язниці, але на сьогодні конкретне місце поховання не визначено. Той факт, що воно спочиває на Київщині також можна розглядати як знак Провидіння для нашої Церкви, котра сьогодні розгортає на цих землях широку пасторальну діяльність, а з 2005 року Київ є осідком глави УГКЦ – наші Мученики нас супроводжують! Єпископ Павло Василик, який особисто не знав Владику Хомишина, бо походив із Перемиської єпархії, часто згадував про один сон із років заслання, в якому бачив ангела із розгорнутим листом та текстом на латині: «Доктор Єпископ Григорій Хомишин є святим»[7]. Беатифікація нашого владики відбулася 27 червня 2001 року св. папою Іваном Павлом ІІ, на якій були проголошеними інші численні Новомученики нашої Церкви. Іронічно та сон владики П. Василика був підтверджений беатифікаційним процесом Церкви.
Віримо та молимось, що за заступництвом блаж. свщм. Григорія Хомишина надалі спливатимуть ласки та благодаті на нашу Івано-Франківську архиєпархію, якої Григорій Хомишин 41 рік був невтомним пастирем та батьком або «татунем», як його нерідко називали вірні та священики.
Джерела:
1. А. Шептицький, Посланіє пастирське Андрея Шептицького, митрополита Галицького, Архієпископа Львівського, єпископа Кам’янець-Подільського до вірних Станиславівської єпархії про поставлення о. д-ра Григорія Хомишина єпископом (Жовква 1904), s. 20.
2. О. Єгрешій,, Єпископ Григорій Хомищин: портрет релігійно-церковного і громадсько-політичного діяча (Івано-Франківськ 2006), s.114.
3. Г. Хомишин, Відозва до всечесного духовенства Станиславівської єпархії о пресі як дуже важній збруї нинішньої доби (Станиславів 1931).
4. Г. Хомишин, Промова до провінційного Синоду Станіславівського (Станіславів 1908), s. 6.
5. Д. Прідун, Різдво Року Божого 1939 в Станіславові, в: Пастир Добрий. Блаж. Свмщ. Григорій Хомишин єпископ станіславівський у спогадах сучасників, ред. І. Пелехатий (Івано-Франківськ – Харків 2017), s. 307.
6. ГДА СБУ у м. Київ, ф. 6, спр.75142, арк. 2
7. П. Василик, Спогади владику Григорія Хомишина, в: Пастир Добрий. Блаж. Свмщ. Григорій Хомишин єпископ станіславівський у спогадах сучасників, ред. І. Пелехатий (Івано-Франківськ – Харків 2017), s. 394.
